Третя велоекспедиція уздовж Дністра та Мурафи

Долинами Дністра та Мурафи
(від Крижополя до Хмельницького)

11 - 18 липня 2014 року
360 км

Загальна характеристика маршруту ВЕРЛ-2014

Маршрут цієї експедиції є логічним продовженням маршрутів двох минулих експедицій. Ми продовжуємо рух у західному напрямку, і дороги приводять нас до річки Дністер, другої за величиною річки України, при чому до її наймальовничішоїчастини. Тут річка протікає у каньоноподібній долині, висота берегів перевищує 100 метрів. Ці місця були заселені ще з глибокої давнині та мають численні пам’ятки старовини. Місцеве населення дуже любить свій край, пишається ним і з задоволенням розповідає про нього.

Одна з лівих приток Дністра – річка Мурафа – за характером ландшафту являє собою зменшену копію Дністра: такі ж круті береги, таке ж звивисте русло. У пониззях Мурафи розташоване село Буша, своєрідна українська Мекка. Багато хто прагне побувати у цьому стародавньому та загадковому місці, відвідати печерний храм, побачити унікальні знахідки археологів.

Мурафа

Мурафа у районі села Гальжбіївка.

Подальше просування угору по Дністру через місто Могилів-Подільський приводить до комплексу з трьох великих електростанцій: двох ГЕС і Дністровської гідроакумулюючої станції (ГАЕС). Дністровська ГАЕС – найбільша в Європі, її будівництво продовжується.

Особливість водного режиму Дністра безпосередньо нижче загат ГЕС – нестабільність рівня води. Коли відбувається скидання великої кількості води з Новодністровського водосховища (наприклад, після сильних дощів), відбувається підтоплювання берегів. У воді опиняються прибережні дерева, затоплюються ділянки дороги, яка тягнеться вздовж берега.

Днестр ниже Днестровской ГЭС-2

Дністер нижче каскаду Дністровських ГЕС-1 та ГЕС-2.

Вище греблі Дністровської ГЕС-1 (найбільш високої в Україні, висота 60 м) – величезне й глибоке Новодністровське водосховище. Цікаво, що вода у водосховищі більш тепла, ніж у Дністрі нижче ГЕС.

Особливістю маршруту є складний рельєф, велика кількість крутих підйомів та спусків. Підсумковий набір висоти на всіх підйомах склав 3480 метрів. Рух ускладнював значний відсоток ґрунтових доріг, здатність проходження яких дуже знижується після дощів, досить частих протягом усієї експедиції. Тому ця експедиція виявилася не лише найдовшою (360 км), але й найскладнішою як у технічному плані, так і за рівнем фізичного навантаження та випробуванням витривалості.

Склад ВЕРЛ-2014

Третя ВЕРЛ-2014 складалася з 8 учасників, включно керівників.

Павел Віктор керівник ВЕРЛ-2014	Андрій Соколов заст. керівника	Андрій Яковенко завгосп	Олександр Базей веломеханік
Павло Доброносов 11-М клас	Олександр Ковальський 11-Ф клас	Ростислав Кірчев 10-Ф клас	Олександр Чоловський 9-Ф клас

За маршрутом ВЕРЛ-2014 день за днем

День 1. 11 липня.

О 14:25 приміський потяг №6254 «Одесса - Вапнярка» відійшов від Одеського вокзалу, й о 19:30 довіз нас до станції Крижопіль. Звідси, не зволікаючи, ми помандрували у путь, набравши дорогою води у якомусь ресторанчику на околиці Крижополя. Шлях до першої стоянки (17 кілометрів) подолали легко. Останні 2 км ґрунтовка пішла вниз і привела нас до невеликого ставку. Вода у ньому виявилася брудною, до берега не підійти. Влаштували табір на невеличкому узгір’ї на узліссі соснового лісу. У сутінках під невеликим дощем приготували вечерю та розійшлися по наметах.

День 2. 12 липня.

Уночі дощик перетворився на грозову зливу, тому не пошкодували, що розбили табір на узгір’ї: у низинах у багатьох місцях трава була вкрита водою. Після сніданку та перепилювання тросику одного з велозамків, цифровий код якого був успішно забутий одним із учасників, вирядилися у дорогу. Точніше, спробували вирядитися. Справа в тому, що ґрунтовку розмило дощем настільки, що не те щоб їхати, але й просто вести велисипеди у руках було неможливо через жирне багно, яке налипало на колеса. Довелося сидіти до першої години дня біля якоїсь свиноферми в очікуванні, коли під сонцем підсохне частина дороги до асфальту. Розважалися тим, що відчищали велисипеди від багнюки.

Обідній привал влаштували на річці Марківка біля села Шуми, що знаходиться поряд із непрацюючою міні-ГЕС.

Далі наш шлях лежав через містечко Ямпіль. Дуже красивий спуск до Ямполя, коли відкривається широка панорама долини Дністра. Враження посилив легкий дощик, який припинився, коли ми під’їхали до містечка. У Ямполі зупинилися у центрі, придбали харчів, поласували кефіром, морозивом, соками.

До берега Дністра сьогодні не під’їхали, хоча бачили його здалеку, рухаючись асфальтованою дорогою Т0202. Не доїхавши до мосту через притоку Мурафу, звернули на ґрунтовку, яка вела на північ уздовж берега Мурафи. Дорога місцями не зовсім просохла, тому часто доводилося злазити з велосипедів, щоб не звалитися у багно.

Зупинились за селом Гальжбіївка на мальовничому високому березі Мурафи. Хоча ми готуємо на газі, розпалили багаття. Для душі. Для приємної вечірньої бесіди.

Проїхали 51 км.

День 3. 13 липня.

Ключовою подією сьогоднішнього дня стало відвідування села Буша. Тут перш за все ми помили у Мурафі свої велосипеди (Ростік завів свій велосипед у воду по самісіньку раму і відтирав його від багна, начебто вірного коня), вдосталь напилися води з джерела, оточеного камінням, та пообідали. Після цього ми попрямували до державного історико-культурного заповідника «Буша» на екскурсію.

У Буші все дихає сивою давниною. Навкруги сотні кам’яних скульптур. Село розташоване у глибокому каньйоні на злитті річок Бушанка та Мурафа. Екскурсовод Людмила провела нас усим заповідником, розповіла про історію краю та людей, які населяли його з найдавніших часів. Власне вона, з її слів, має технічну освіту, і, напевне, тому її розповідь містила значну кількість таких «спеціальних» термінів, як «космічні енергетичні потоки», «високочастотна електромагнітна сітка Землі» та інші. Ми дізналися навіть, що Сонце в Буші переміщується в небі зовсім не так, як за її межами. Загалом, наш природничо-науковий світогляд зазнав серйозного випробування.

За Бушою – довгий підйом, потім близько десяти кілометрів відносно рівною асфальтованою трасою (все тієї ж Т0202), а потім – найкрутіший 70-метровий спуск розбитою кам’янистою «дорогою», вздовж якої в’ється, переходячи з одного краю до іншого, промита дощами канава. Знизу, під горою, село Яруга. Тут несподівано заднє колесо велосипеда П.А. з гучним зловісним шипінням почало розкидувати навколо себе білуваті цівки герметика, який пінився. Напевне, натрапив на особливо гострий камінь. У таких випадках навіть герметик не рятує від проколу, про що ще у найперший день попереджав наш мудрий веломеханік Сашко Базей. Довелося змінювати камеру.

Між тим звечоріло. До планової стоянки не дотягнули кілометрів 8 і, звернувши до Дністра, влаштували стоянку на трав’яній галявині, метрів за 20 від води. Купання у вечірніх водах Дністра та локшина «бантики» з тушонкою гідно завершили черговий день експедиції.

Проїхали 34 км.

День 4. 14 липня.

Ми рухаємося вгору за течією вздовж лівого берега Дністра. Їдемо «низом» дорогою, на яку одне за одним майже без проміжків нанизані села Садківці, Бронниця, Одая. Зліва – річка, справа – стометрова скеля, яка деінде заросла чагарником. Поступово якість покриття дороги поліпшується, а сільські хати змінюються будиночками котеджного типу. Відчувається наближення великого населеного пункту – Могилева-Подільського.

У поході або експедиції міста слід проходити якомога швидше. Вони швидко втомлюють і поглинають велику кількість часу. Тому ми намагалися не затримуватися у Могилеві-Подільському, а швидко придбати запасні велокамери, пообідати та їхати далі. Але обидва пункти програми нашого перебування у місті заслуговують особливої уваги.

Сьогодні понеділок, і магазини велотоварів зачинені. Але коли на місцевому базарі ми поцікавилися, де ж можна купити камери, місцевий крамар зателефонував продавцю веломагазину, і він спеціально приїхав, щоб продати нам камери.

Місце, де можна недорого пообідати, ми почали шукати, розпитуючи місцевих жителів. Одна жінка підказала нам поїхати у їдальню швацької фабрики. Працівник ДАЇ скоригував потрібний напрямок, а місцевий хлопчик на велосипеді провів нас до самої фабрики. У їдальні – рай для зголоднілих велотуристів. Порції величезні, все дуже смачне, навкруги чистота, скатертини, серветки, дуже доброзичливе ставлення. І до того ж обід із трьох страв обійшовся усього у 27 грн. А.В. сказав, що хоче тут жити.

Коли ми насолоджуємося морозивом у затінку біля входу на швацьку фабрику, з їдальні вийшли і підійшли до нас двоє чоловіків із типовою зовнішністю керівних працівників районного масштабу. Опасисті, у штанах та світлих сорочках без краваток. Вони з великим інтересом розпитали нас про те, хто ми такі, звідки і куди їдемо. А ми, треба зазначити, добряче вже натерпілися на розмитих дощами ґрунтівках уздовж Дністра та Мурафи і збиралися їхати асфальтом на Дунаївці, відмовившися від попереднього шляху берегом до Новодністровського водосховища. Тим більше, що на мапі-кілометрівці там дорога є далеко не всюди, і маршрут розраховувався за супутниковими знімками Google Earth. Однак голова Могилева-Подільської райради та його заступник (а це виявилися саме вони) сказали, що їхати асфальтом до Дунаївців – це значить не побачити нічого цікавого. А дорога вздовж Дністра до самого Новодністровська є. Щоправда, до 100 кілометрів на годину по ній, звичайно, неможливо розігнатися, але проїхати можна всюди. Голова навіть залишив нам свій номер телефону про всяк випадок. Ця розмова виявилася вирішальною у нашій подальшій долі. Ми вирішили їхати вздовж Дністра.

Непоганою асфальтованою дорогою майже без зупинок проїхали села Немія та Серебрія і під’їхали до села Крем’яного. Тут асфальт якось сам по собі почав переходити спочатку у дорогу, присипану щебнем, потім у ґрунтовку, зменшення ширини якої змусило насторожитися, а кількість брудних калюж та кізяків збільшилась, що теж змусило насторожитися. Нарешті ми виїхали на берег Дністра, який поріс травою, і по якому звивався слід автомобільної колії. Вода у річці дуже висока та каламутна, берег помітно підтоплений, багато дерев та кущів знаходяться у воді, швидка течія несе річкою всіляке сміття. Незважаючи на спеку, купатися ніхто не зголосився.

Згадавши незлим, тихим словом голову, продовжили рух. У місцевої жительки, яка пасла корів та одночасно катала візочок із немовлям, поцікавилися, чи є далі дорога до Новодністровська. Нам відповіли, що дорога є, проте вона зараз повністю затоплена. Тим не менш пройти далі все-таки можна стежкою, яка веде спочатку нагору схилом, а потім знову спускається на дорогу.

Спочатку вести велосипеди стежкою було легко й приємно. Підйом був не надто крутим, зліва відкрилася розкішна панорама нашого й протилежного молдавського берегів Дністра. Праворуч попереду над крутою кручею височилися будівлі скельного монастиря у селі Лядова. Але згодом, коли стежка почала притискатися до скелястого урвища, рухатися нею ставало все більш складно. На деяких ділянках зустрічалися позбавлені рослинності, розмиті водяними потоками осипи з шаруватої породи, і доводилося рухатися дуже обережно, щоб не зірватися донизу разом із велосипедом. Із великим полегшенням ми знову спустилися до річки.

Далі дорога, яка йде майже врівень із водою, привела нас до мосту через притоку Дністра – річку Лядова. Місток був наполовину затоплений, але все-таки прохідний. Ноги ми, щоправда, намочили всі без вийнятку.

Кульмінацією дня було видовище дороги, яка поступово занурювалася у воду. Ростік запропонував продовжити рух, не звертаючи уваги на такі дрібниці. Але ми все-таки провели велосипеди трав’янистим косогором, і за півкілометри дорога виринула з води недалеко від греблі Дністровської ГЕС-2.

Далі було суцільне щастя. Абсолютно горизонтальна, гладенька бетонна дорога дамбою вздовж Дністра. Розкішні види річки, греблі ГЕС. Острови, лебеді… Не менше десяти кілометрів ми промчали на одному подиху.

Нарешті, 60-метрова гребля Дністровської ГЕС-1. Вузькими крутими сходинками, що прориті у землі, спускаємо велосипеди до води. Влаштовуємо стоянку на вузькій кам’янистій береговій смузі за яхтклубом. Із насолодою купаємося у теплій та чистій воді водосховища. Сутеніє. На греблі ГЕС запалюються вогники. Вдалині над дамбою маячить на протилежному березі телевишка Новодністровська. Усі дуже втомилися, але настрій прекрасний. Спати зовсім не хочеться.

Проїхали, пройшли, протягли велосипеди 70 км.

День 5. 15 липня.

Сьогодні ми відходимо від Дністра, який подарував нам стільки пригод. Тепер пригоди нам дарує дорога на Дунаївці. Перша пригода не примусила довго на себе чекати. На підйомі від водосховища у Ростіка пробило заднє колесо. Напевне, як і раніше у П.А., знову гострий камінь, оскільки помітно пошкоджено покришку. Камеру змінюємо, покришку заклеюємо зсередини, але впевненості, що вона протримається, немає жодної.

Далі майже до кінця дня все йде рівно. Спуски, підйоми. Підйоми, спуски.

На під’їзді до Нової Ушиці небо темнішає, здіймається сильний вітер. Зараз почнеться! Добре, що ми не на ґрунтовці!

Від дощу, часом дуже сильного, ми переховуємося у магазині. Всі вже наїлися різними ласощами, які там продавалися, а дощ, то посилюючись, то послаблюючись, усе не припинявся. Попереду ще більш, ніж 25 кілометрів, день хилиться до вечора. Вирішуємо їхати під дощем.

За 12 кілометрів на мосту через річку Ушиця у Ростіка знову пробивається колесо. Ремонт під дощем абсолютно виключено. Звертаємо з траси на першу-ліпшу дорогу й ведемо вели кудись угору, невідомо куди, аби знайти хоч якесь прийнятне місце для ночівлі. Ставимо намети на рясно всіяній коров’ячими млинцями кривуватій галявинці, поряд із якимось сарайчиком, у 30 метрах від сільських хат. Доки готується вечеря, дощ припиняється.

Вечеряємо стоячи, оскільки все навкруги вологе та у кізяках. До нас підходить місцевий житель, чолов’яга років 55, помітно напідпитку, але у прекрасному настрої та налаштований дуже доброзичливо. Його супроводжує невеличкий чорний песик, який безперервно махає коротеньким хвостиком. Чолов’ягу звати Сашко. Насилу володіючи мовою, Сашко цікавиться тим, хто ми такі, звідки й куди прямуємо, як опинилися у такій глушині. А потім надихається ідеєю обов’язково показати нам місцевий музей пана Мархоцького, ключи від якого у нього є. Ми ввічливо відмовляємося, посилаючись на пізній час, утому, мовляв «ми спортсмени, і нам потрібно дотримуватися режиму». Не надто впевненою ходою Сашко йде, і ми, полегшено зітхнувши, продовжуємо вечерю. Однак за 10 хвилин Сашко з’являється знову. В одній руці у нього поліетиленовий пакет із огірками, а в іншій – зв’язка ключів від музею.

П.А. говорить Сашкові, що «дітям вже час відпочивати», але, щоб не образити такого гостинного хоронителя місцевої історії, йде до музею вдвох із Сашком. Він повертається за годину, а в руках несе подарунок Сашка – збірку праць товариства «Мархоцькознавства» (том 2-й). Виявляється пан Мархоцький за 70 років до офіційної відміни кріпацького права (1861 р.) дав свободу селянам з села Миньківці (де, як з’ясувалося, ми й розташувалися). До того ж, у Мархоцького були володіння і під Одесою.

Уже майже в темряві, коли всі сховалися у наметах, над нами пролунав жіночий голос. Це господиня хати, неподалік від якої ми розташувалися, принесла нам гостинці: огірки, картоплю, банку молока й навіть шматок сала. Сало, щоправда, до ранку зникло. Чи не той це чорненький песик із коротеньким хвостиком відвідав вночі табір?...

Проїхали 51 км.

День 6. 16 липня.

Яскраве вранішнє сонце дозволило нам просушити речі, які серйозно намокли під вчорашнім дощем. На щастя, покришка велоспеда Ростіка витримала, просто він наїхав на черговий шпичак.

У селі Соснівка, де ми зупинилися, щоб набрати води, до нас підійшов кореспондент місцевої газети. З гордістю за наше місто, наш ліцей і за самих себе ми дали йому інтерв’ю. Варто зазначити, що всюди ми відчуваємо підвищений інтерес до себе та нашої експедиції, підтримку, бажання допомогти.

Без пригод доїхали до міста Дунаївці. Тут купили для Ростіка нову покришку та пообідали. Стару залатану покришку залишили висіти на замку якогось гаража.

За годину у селі Залісці ми ДУЖЕ пошкодували, що залишили стару покришку у Дунайцях. Адже тепер покришка на велосипеді Андрія Віталійовича стала геть непридатною – порвався корд. Про ремонт у таких випадках навіть не йдеться. І їхати А.В. тепер немає на чому… Добре, що до цілі сьогоднішнього дня залишилось усього близько трьох кілометрів. Ми поїхали, а А.В. довелося з велонаплічником на плечах вести вел по спеці.

Наша сьогоднішня мета – станція космічного зв’язку (будемо умовно називати її так). Там колись працювала мати Сашка Базея, і вона запропонувала нам заїхати туди ненадовго, щоб побачити на власні очі, як виглядає апаратура для визначення місця знаходження штучних супутників Землі на орбіті. На станції до цього часу працює давній знайомий Сашка (який бачив його, коли йому було 5 років) Сергій Вікторович.

На станцію Сергій Вікторович провів нас повз КПП вузькою стежкою крізь густий ліс. Він, як і ми, був на велосипеді. Це розповсюджений серед співробітників станції засіб пересування, оскільки розміри території тут складають близько двох кілометрів. За півгодини біля станції з’явився змучений Андрій Віталійович зі своїм велосипедом.

Сергій Вікторович відвів нам для відпочинку та ночівлі свій кабінет начальника станції та апаратну, що знаходиться у сусідньому приміщенні. Його трудовий день закінчився, і він поїхав додому у Дунаївці (18 км звідси), залишивши нас під опікою молодого співробітника Тимура, у якого сьогодні було нічне чергування зі спостереження за супутниками (якщо проясниться небо). Тимур дозволив нам піднятися на дах станції і подивитися на маківку телескопу, через який ведеться спостереження за супутниками, а заразом і зателефонувати додому (мобільний зв’язок тут був можливий, тільки якщо піднятися на дах). Але головне, що на станції був гарячий душ! Усі гарно вимилися, відпочили. Вечерю готували на електроплиті, яку нам люб’язно позичив Тимур.

Проїхали 39 км.

День 7. 17 липня.

Уночі пішов сильний дощ. Це змусило нас змінити подальші плани. Замість того, щоб їхати ґрунтовими дорогами повз село Гуменці, відомого за Екологічною експедицією 2010 року, у Кам’янець-Подільський, а звідти, після екскурсії старою фортецею, електричкою у Хмельницький, вирішили асфальтом їхати одразу у Хмельницький.

О пів на десяту з’явився Сергій Вікторович. Він вручив Андрію Віталійовичу нову велопокришку, яку купив у Дунаївцях, і на додачу півтора десятки курячих яєць, зелену цибулю, огірки. Таємними стежками на власному велосипеді він вивів нас за межі об’єкту, і ми тепло попрощалися.

Шлях у напрямку Хмельницького пройшов без особливих пригод. Стояла хмарна прохолодна погода, їхати було легко. Єдине, що залишилось у пам’яті від переїзду – це придорожнє кафе з невимовно смачними свіжими пиріжками.

На ночівлю звернули з траси на вузеньку асфальтовану дорогу зі вказівником «Центр реабілітації від алкогольної та наркотичної залежності – 3 км». Зупинилися на краю поля на галявинці, не доїжджаючи метрів 300 до «Центру». На галявині – кілька яблунь із зеленуватими ще плодами. Нарвали їх і зробили «чайпот» – синтез чаю та компоту. Вечір пройшов у розмовах про минулі пригоди та повернення додому. Багато хто вирішив спробувати спати не у наметах, а під відкритим небом.

Проїхали 64 км.

День 8. 18 липня.

25 кілометрів, які залишились до Хмельницького, подолали легко. Поспішати було нікуди, оскільки наш потяг на Одесу відходив о першій годині ночі. Потихеньку доїхали до вокзалу. Несподівано зустріли тут Сергія Вікторовича. Йому також необхідно було кудись їхати.

Пообідати приїхали в кафе «Челентано», своєрідний «Макдональдс», тільки такий, що спеціалізується на піці. Доки доїхали, знову почав мжичити дощик. У кафе добре підкріпилися та вирішили проїхатися містом, щоб трохи познайомитися з ним. Але погода цьому не дуже сприяла. Більш за все познайомилися із супермаркетом «Таврія-В».

Знову вокзал. Без поспіху спакували велосипеди у чохли у залі очікування. Під мрякою хлопці дали інтерв’ю для фільму, який протягом всієї експедиції знімав П.А. Усі одноголосно визнали, що у технічному відношенні, за довжиною маршруту, за рівнем фізичного навантаження та за об’ємом вражень ВЕРЛ-2014 значно перевершила дві попередні велосипедні експедиції.

А ще хочеться додати, що протягом усієї експедиції нас не полишала радість від того, наскільки прекрасна земля, де ми живемо. І які добрі та чуйні прості люди її заселяють!

By П.Віктор, 29 липня 2014 року.